Державна інформаційна політика: Як українцям допомагають забувати про Крим, - Казарін

Українські телеканали говорять про Крим лише 2% часу. Подіям в АТО присвячено вчетверо більше ефіру – 8,4%. Щоп'ятниці керівники найбільших російських телеканалів приїздять на планерку в адміністрацію президента Росії. Раніше її проводив заступник голови АП Олексій Громов, потім – прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков. На кожній з них обговорювалися нюанси того порядку денного, яку потім телеканали згодовували росіянам. Аж до термінології, яка звучить на адресу окупованих територій і української влади – пише Павло Казарін для Крим.реалії, повідомляють Патріоти України.

Ця практика з'явилася задовго до війни. Я пам'ятаю, як у 2013 році коментар експерта про те, що заборона українських сирів – це політика, публікували в розділі «економіка» саме тому, що це було політикою. Російське медіаполе було зачищено ще в перші роки президентства Володимира Путіна. Резервація ліберальних медіа була можливою лише завдяки домовленостям з Кремлем – і простір їхньої волі чітко регулювався прокресленими владою червоними лініями.

Українське телебачення – заручник довоєнних підходів

Саме ця мобілізація дозволила Москві розігрувати кримську карту в дні анексії. Коли тотальна одностайність телеекранів і радіохвиль створила ті самі горезвісні 86% провладної підтримки. За словами експертів, частота згадувань півострова призводить до того, що невибагливі кримські курорти продовжують залишатися в топі російських пошукових запитів.

А українська реальність відрізняється з точністю до навпаки.

Тут державні медіа лишаються пасинками медіаринку. Порядок комерційних каналів Київ визначати не може. В результаті створюється ситуація, коли Крим постійно присутній у російських медіа і практично відсутній в українських.

Можна заперечити, що виміри проводилися серед новинних каналів, які відштовхуються в своїй роботі від медіаподії. Що півострів не так вже й часто дарує українському материку приводи говорити про себе. Але це буде лише частиною правди.

Так, дійсно, про Крим кажуть лише під час нових хвиль обшуків або судових процесів. І будь-який медіаменеджер підтвердить, що попит народжує пропозицію, а тому телередактори орієнтуються на рейтинги і частки. І що Крим опиниться на периферії порядку денного через Донбас, де щодня гинуть люди і гримлять постріли.

Але в тому й річ, що українське телебачення – заручник довоєнних підходів. Коли у більшості медіаменеджерів розвинувся синдром офіціанта. «Чого зволите?» – саме так виглядає альфа і омега будь-якої планерки. І обивательські переваги створюють ефект снігової кулі. Коли відштовхуючись від них, канали створюють порядок денний, а потім цей порядок влада сприймає як систему пріоритетів для самої себе. В результаті навіть через три з половиною роки після анексії Київ не має виразної стратегії щодо півострова, а будь-які кроки вживаються ситуативно.

Але війна змінює правила гри. Йдеться зовсім не про те, що Київ повинен створювати свою власну пропагандистську машину за образом і подобою російської. Але владі цілком під силу сформувати інформаційну політику щодо того ж Криму. Коли півострів почне бути присутнім в українській сітці просто для того, щоб не бути витісненим зі свідомості українського обивателя.

Формат домовленостей може бути будь-яким: меморандуми, угоди або просто апеляції до соціальної відповідальності власників медіа. Тієї самої, від якої вони відвикли в довоєнний період, використовуючи канали як медіапарасолю для оборони своїх активів.

Жодної змови мовчання в Україні про Крим немає. Це не централізована система «неговоріння». Просто кожен телередактор, приймаючи рішення про те, що взяти в програму, пам'ятає про цифри телеперегляду і найбільше боїться їх провалити. А тому – відкидає в кошик усі теми що здаються йому «неперспективними». Змінити цей статус-кво може лише ситуація, коли кримська тема буде присутня в ефірі без оглядки на рейтинговий «вихлоп». А це можливо лише завдяки позиції власника. Або керівництва.

Але без цієї «соціальної відповідальності» ми і надалі спостерігатимемо дисбаланс. Тому що Росія не боїться підпорядковувати економіку інтересам власної політики. А українська політика стає заручницею чиїхось – часом локальних – економічних інтересів.

Попит народжує пропозицію. А іноді – навпаки.