"Люди витримали, не витримав бетон": Легендарний командир "Тополь" поділився спогадами про штурм ДАПу (відео)

Кожна хвилина на цій війні з російським агресором — це подвиг українських хлопців та дівчат. Одним з найпотужніших джерел натхнення були й залишаються захисники донецького аеропорту. "Люди витримали, не витримав бетон" — цей показовий висновок показав усьому світу, що українців не зламати. Рівно три роки тому, 29 листопада 2014 року, настав переламний момент оборони старого терміналу ДАП. На штурм ворог кинув спецпризначенців регулярних частин російської армії та інших силових структур, розповідається на сторінці 95-ї ОМБр у Facebook, передають Патріоти України.

Ці події згадав безпосередній учасник подій, на той час заступник командира 93-ї окремої гвардійської механізованої бригади по роботі з особовим складом – начальник відділення підполковник Олександр Василенко, позивний "Тополь", який в старому терміналі був найстаршим за військовим званням та посадою.

29 листопада 2014 року о 10:00, як по годиннику, ми почули вибух, стрільбу. З другого поверху старого терміналу прибігли хлопці й сказали, що одного з них завалило стіною. Були впевнені, що той вже не живий, а на другому поверсі хазяйнують сепаратисти... Але я сподівався, по-перше, що ця людина ще жива, а по-друге, була загроза, що вона може потрапити до рук ворога. Знайшли лом, група висунулась нагору, й під прикриттям вогню, дістали бійця з-під завалу…

Бої в той день тривали до 19:00, з невеликими перервами.

Спочатку були думки, що це провокація, що скоро все затихне й залишиться на своїх місцях. Але, як показав розвиток подальших подій, це був цілеспрямований штурм.

Спочатку нас намацували. Можливо, це була розвідка боєм, яка згодом перетворилася на повномасштабний наступ.

Я особисто не знайомий з документами, хоча історій розповідали багато, що це були російські підрозділи спецпризначення "Альфа" чи "Омега". В армії я служив вже 23-й рік, й роботу спецпризначенців до цього бачив. Враховуючи, як атакуючі стрибали, рухались, вважаю, що це були не прості солдати. Принаймні, під час штурму вони діяли досить професійно. Використовували різноманітні приладдя, вибухові пристрої спускали через проломи у стелі на мотузках й дротах з метою зробити підрив на тій чи іншій точці.

Необхідно враховувати, що старий термінал був практично оточений, а єдина дорога (це були всього 60 метрів між новим та старим терміналом) повністю прострілювалась. З південного боку наша споруда вражалась вогнем від першого поверху до самого даху. Східна частина контролювалася сепаратистами. З північного боку, за злітною смугою, теж були позиції ворога, звідки зі стрілецької зброї вівся прицільний вогонь по другому, третьому поверхах та по даху. Це дозволяло противнику мати перевагу й пересуватись на даху, по другому та третьому поверху підконтрольної йому частини будівлі, змушуючи нас висуватись туди, де в нас можна було поцілити.

На момент прибуття на позиції, можливості будувати якісь інженерні споруди, наприклад, окопи чи ще щось, не було: вся місцевість була під вогневим контролем противника, відстань до якого в багатьох містах не перевищувала100 метрів.

Підходи до позицій утримувались, наскільки це було можливо. Навіть ходити по воду було складно і небезпечно. Єдиним фактичним укриттям було підвальне приміщення, половина якого була загороджена досить ненадійним перекриттям: дверми, цеглою, вентиляційними рукавами, що було в яких, складно сказати.

Повертаючись до подій 29-30 листопада – складність була в тому, що ми не бачили всієї картини. Але відчували, що противник, який йшов у наступ, був досить добре підготовлений.

29 листопада у нас було, здається, 10 поранених. Наступного дня ще більше. Загинуло в перший день два чоловіка. Один відразу був вбитий, а сержант-десантник з 79-ї бригади на ім’я Андрій, пішов відбивати втрачені позиції й отримав чергу: декілька кульових поранень – пошкодження черевної порожнини, ноги.

Під щільним вогнем довелося вирішувати, що з ним робити, бо медик, який був поруч, наполягав, що у пораненого залишається дуже мало часу, він втрачає кров. Щільність вогню була значна, і ці 60 метрів від старого до нового терміналу, за які я раніше згадував, потрібно було подолати всупереч усьому.

Складність рішення полягала в тому, чи ризикувати ще чиємось життям, намагаючись врятувати пораненого, або не підставляти під вогонь вже нікого. Це, напевно, найскладніший вибір у житті, тому що як би ти не скомандував, це вже буде на твоїй совісті.

У пораненого був досить близький друг Микола, який постійно знаходився біля Андрія й повторював: "Я його понесу, я його понесу". А я чудово розумів, що їм вдвох дуже складно буде швидко подолати оті 60 метрів. Коля це теж зрозумів, й знайшов собі напарника-помічника.

Вважаю, що в таких випадках лише добровільне рішення буває правильним: двоє хлопців під шквальним вогнем виносять пораненого на новий термінал, звідки його вже на БТРі вивезуть для подальшого лікування, а ввечері б ми дізналися б, що його прооперували й життю нічого не загрожує. На жаль, вранці 30 листопада поранений помер. Щось пішло не так, і лікарям не вдалося врятувати його життя…

Ворог контролював нас ззовні. Ми не могли вийти з приміщення, на дах, в коридор, бо все прострілювалось. Ввечері вже на другий день нас підпалили запалювальними патронами, й противник зрозумів, що вогню ми боїмося, бо накопичені навкруги сміття, пластик, вагонка горіли досить добре. Тоді ввечері був переломний момент, нас досить добре підпалили. Вийти й загасити полум’я не було можливості, води не вистачало.

Використали пару вогнегасників та ще кілька, принесених з нового терміналу, й зрозуміли, що з вогнем боротися не можемо. Бігати в нічний час на фоні вогню – це взагалі бути доброю мішенню для противника. Й вони скористались тією пожежею, адже в нас почали детонувати боєприпаси, які накопичились під час оборони під уламками споруди. Про них ми не знали й дістати не могли. Вибухи, в тому числі й гранатометів, ускладнили становище, адже підійти гасити пожежу стало небезпечно.